Зазвичай ми, адвокати, відстоюємо правову позицію підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Однак, коли нашим клієнтом стає потерпілий, ми починаємо розуміти сторону обвинувачення у гострому протистоянні зі стороною захисту. Більш того, поневолі стаємо опонентами одразу обох сторін кримінального провадження. Це відбувається через процесуальну безвихідь та процесуальний відчай. Адже стикаємось із проблемами правового статусу постраждалої від злочину особи та важелів реалізації його інтересів, які по великому рахунку відсутні.

Перше і глобальне, — потерпілий не належить до сторони обвинувачення та знаходиться в нерівній позиції по відношенню до сторони захисту. Якщо для когось це питання залишилось спірним, мені шкода, бо це саме так. Варто лише проаналізувати п. 19 у порівнянні із п.п. 25, 26 ст. 3, а також § 2 з § 4 КПК. Потерпілий набуває прав сторони обвинувачення лише у разі зміни прокурором обвинувачення на менш тяжке або в меншому обсязі (ч. 3 ст. 338 КПК), у разі відмови прокурора від обвинувачення (ч.ч. 2, 4 ст. 340 КПК) та у справах приватного обвинувачення (ст. 477 КПК).

В загальному порядку потерпілий відокремлений від сторони обвинувачення і перебуває в підвішеному стані, як якась примара. Адже він не має навіть приблизно того обсягу повноважень, якими наділена і сторона обвинувачення, і сторона захисту. Тобто йому начебто недостатньо уразливого стану через скоєний проти нього злочин, він має ще страждати і від КПК України. При цьому, для слідчих та прокурорів потерпілий має бути локомотивом розкриття злочину та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Визначальною мірою це також одна з ланок попередження злочинності, адже відсутність реальних фактів з розкриття правопорушень призводить до безкарності і процвітанню криміналу. В питанні встановлення особи злочинця та його покарання більш зацікавленого учасника кримінального провадження, ніж потерпілий, годі і шукати.

Отже, сторона обвинувачення має знаходитись на одному боці з потерпілим та його представником. Але на сьогодні лише особистий авторитет адвокатів та прикута до справи увага преси може змусити правоохоронців та слідчих суддів на стадії досудового розслідування рахуватись із позицією постраждалої сторони.

Нещодавно з проблемами представництва інтересів потерпілого ми стикались в двох резонансних справах:

  1. Справа про взаємний розстріл правоохоронців при проведенні спецоперації «по затриманню злочинців та звільнення заручників» в селі Княжичі.
  2. Справа жорстокого нападу в центрі столиці на АТОвця-кіборга радикально налаштованою проросійською молоддю, де дівчата фільмували тяжкі ножові поранення на відеокамеру.

Проблема полягала в тому, що на стадії досудового розслідування при вирішенні питання про вжиття запобіжних заходів стосовно затриманих підозрюваних потерпілі з дивних причин не мають жодних процесуальних повноважень. Окрім права бути повідомленим про вжиття запобіжних заходів пост-фактум. Отже, адвокати потерпілих наче шпигуни маєють вишукувати шляхи дізнатись про факт подання слідчим подання про тримання під вартою, про дату/час/місце призначення судового розгляду подання.

В судовому засіданні ми з колегами лише власною активністю та наполегливістю змушували суддів вислуховувати та дослухатись до нашої позиції. Абсолютно розуміючи, що на цій стадії потерпілий та його адвокати не є учасниками судового процесу і взагалі не мають жодного процесуального статусу.

Для удосконалення процесуального статусу потерпілого, для досягнення рівних можливостей з іншими учасниками процесу, вважаємо за потрібне внести хоча б точкові зміни до КПК України. Для цього адвокатами вже готується текст законопроекту, який будемо раді представити юридичній спільноті з метою спільного забезпечення основних засад кримінального провадження та права на справедливий суд.

 

Джерело