У статті проведено аналіз нормативних актів українського законодавства з питань регулювання порядку та розміру відшкодування деліктних зобов’язань та моральної шкоди у трудових правовідносинах. Визначено основні особливості відшкодування моральної шкоди у трудовому законодавстві.

В умовах сьогодення все частіше трапляються випадки порушення прав працівників. Така тенденція звісно є фактором негативного суспільного й законодавчого регресу. Саме тому, одним із дієвих шляхів протидії даному явищу, а також способом захисту порушення прав працівників є відшкодування моральної шкоди. Часто буває й так, що завдану моральну шкоду не сприймають власне, як шкоду, а тому просто її ігнорують. Відтак, в умовах сьогодення відшкодування моральної шкоди у трудовому законодавстві не виконує своєї першочергової функції – захисту й відновлення порушених прав працівників. Однак, конкретних напрацювань, які б стосувалися розгляду даного питання з позиції трудового законодавства, сьогодні, на жаль, не існує, що і зумовило інтерес до питання в контексті виконання поставлених завдань.

Відшкодування моральної шкоди — актуальне питання сучасного трудового права, оскільки є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян. Чинне законодавство України не містить чіткого та достатнього його регулювання, відтак відшкодування моральної шкоди за трудовим законодавством залишається на сьогоднішній день дискусійною проблемою, а тому й потребує детального аналізу.

Мета статті полягає насамперед в детальному як теоретичному, так і практичному дослідженні аспектів відшкодування моральної шкоди у трудовому законодавстві, а також визначення особливостей суб’єктного складу з питань відшкодування моральної шкоди.

В основу написання даної статті покладено головне завдання – дослідження природи й правового регулювання моральної шкоди в трудових правовідносинах.

Для цього необхідно виконати ряд важливих завдань, таких як:

  • визначити поняття  делікту та моральної шкоди у трудових правовідносинах;
  • проаналізувати чинне українське законодавство на предмет регулювання трудових відносин з відшкодування моральної шкоди;
  • виокремити та охарактеризувати основні проблеми, пов’язані з практичною реалізацію відшкодування моральної шкоди в Україні;
  • запропонувати нові шляхи вирішення проблем, пов’язаних із практичною реалізацією відшкодування моральної шкоди;
  • зробити відповідні висновки та рекомендації.

Об’єктом дослідження даної теми є правові засади відшкодування моральної шкоди у трудових правовідносинах за чинним українським законодавством.

Предметом є правове регулювання деліктних зобов’язань та моральної шкоди у трудових правовідносинах.

Теоретичним питанням дослідження проблем відшкодування моральної шкоди у трудовому законодавстві досліджували такі вчені як Д. В. Боброва, Е. В. Горян,                     Я. О. Завоюра, Р.С. Бєлкіна, В. О. Волинського, В. К. Весельского, В. С. Кузьмічова,            Ю. К. Орлова В.К.Лисиченко, П. А. Лупинської, М. Я. Сегай, М. А. Селіванова,                      А. П. Сошнікова, П. П.Тищенко, М. Є. Шумило, Я. С. Протопопова [1], С. В. Селезень [2],     І. І. Шемелинець [3; 4], О. І. Процевський [5]  та багато інших.

З наукових джерел останніх десятиліть відомо, що проблема відшкодування деліктних зобов’язань й моральної шкоди існує з давніх давен в усіх країнах світу. Відтак, вона вирішується по-різному: або ж шляхом повного забезпечення існування моральної шкоди; або шляхом часткового відшкодування збитків в окремих випадках, визначених законодавством; а також шляхом повного відшкодування нанесеної шкоди в усіх випадках.

Чинне українське законодавство під моральною шкодою пропонує розуміти певні втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації (як людини, так і юридичної особи), моральних переживаннях, у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також  у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної власності), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом [6, Ст.14].

При заподіянні особі моральної шкоди обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона. Таким чином, особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди в разі, якщо вона доведе, що остання (власне сама шкода) заподіяна не з її вини. На сьогоднішній день чинне трудове законодавство України охороняє не тільки майнові, але й немайнові права та інтереси працівників. Саме тому й передбачено на законодавчому рівні, що відшкодування роботодавцем заподіяної моральної шкоди працівнику є самостійною формою його відповідальності. Така відповідальність виражається у відшкодуванні моральної шкоди, що стала наслідком порушення законних прав працівника. Обов’язок роботодавця щодо відшкодування завданої ним шкоди виникає у випадку явної дискримінації працівника у сфері праці та інших випадках, коли працівнику заподіяна шкода неправомірними діями чи бездіяльністю роботодавця, які порушують його законні права та інтереси.

Доктриною цивільного права доведено, що деліктна відповідальність є одним із видів цивільно-правової відповідальності. Підставою її застосування є cам делікт (правопорушення), і полягає вона в обов’язку заподіювача шкоди (особи, відповідальної за його поведінку) відшкодувати потерпілому завдану майнову та, власне, моральну (немайнову) шкоду. Відповідно з цим, деліктну відповідальність визначають як обов’язок особи, що заподіяла шкоду відповідати за наслідок вчиненого делікту, що виражається у компенсації за рахунок свого майна шкоди, завданої потерпілому.

Відомо, що після прийняття 16 січня 2003 року нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) [7], законодавцем у ст.23 «Відшкодування моральної шкоди» було також закріплено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Окрім цього, ст. 11 ЦК України від 16 січня 2003 р. передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є завдання як майнової (матеріальної), так і моральної шкоди, а ст. 13 зазначеного кодексу встановила, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким чином, способами захисту цивільних прав та інтересів особи (в тому числі й в трудових правовідносинах) може бути, зокрема, – відшкодування моральної (немайнової) шкоди [8, с. 275].

Разом із тим, передбачене право в ст. 56 Конституції України (право особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень та ст. 23 ЦК України (право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав) не поширюються на випадки виникнення трудових спорів працівників, оскільки в таких випадках розбіжності між сторонами випливають з укладеного трудового договору (контракту).  Саме тому обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної в сфері трудових відносин або відносин, що тісно пов’язані з ними, – настає лише у тих випадках, які передбачені ст.237-1 КЗпП України, тобто в разі, якщо порушення законних прав працівника призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, або, коли це передбачено іншими спеціальними нормами (приміром, Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» [9]).

Щодо розміру відшкодування, то слід зазначити, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди, за законом, визначається судом залежно від характеру правопорушення, що виникло, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення для особи, чиї права були порушені. Особливістю відшкодування є те, що при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності й справедливості. Чинним ЦК України передбачено також, що моральна шкода відшкодовується незалежно від відшкодування чи наявності майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Такий вид виплат здійснюється одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, можна констатувати, що із часу появи перших законодавчих актів, що регулюють порядок та розмір відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику, і до сьогодні продовжується процес формування й удосконалення національної системи законодавства про відшкодування моральної шкоди, а також спостерігається, що є, на мою думку, цілком обґрунтованим, тенденція розширення сфери його застосування. Зокрема й в частині відшкодування моральної шкоди роботодавцю.

Серед основних способів захисту трудових прав працівників виділяється компенсація завданої моральної шкоди, яка полягає як правило у відшкодуванні матеріальної відповідальності за завдану потерпілому шкоду, заподіяну працівнику [10, c. 20].

Варто також зазначити, що нормами чинного Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП)передбачено, що відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику, провадиться у разі, якщо порушення законних прав працівника призвели до оральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для відновлення й організації звичного життя працівника (ст. 237-1 КЗпП).

Наведене дає підстави вважати, що відшкодування моральної школи в рамках трудового законодавства є відмінним від порядку відшкодування останньої в рамках, наприклад, цивільного законодавства України. Насамперед різниця полягає у суб’єктному складі правовідносин з відшкодування завданої моральної (немайнової) шкоди. Відтак, основною відмінністю в цьому аспекті є те, що в рамках трудового законодавства чітко визначений суб’єктний склад, що є учасниками трудових правовідносин з відшкодування моральної шкоди. Нормами чинного Цивільного кодексу України (стаття 23) зазначається, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Відтак, за цивільним законодавством особою, що має право на відшкодування моральної шкоди є як фізична, так і юридична особа. На противагу цьому чинним трудовим законодавством визначається конкретний суб’єкт, що має право на відшкодування моральної шкоди – працівник, тобто особа, що перебуває у трудових відносинах з роботодавцем (ст. 237-1 КЗпП) [11].

Ту ж аналогію можна застосувати й до суб’єкта, що повинен відшкодувати завдану шкоду. За цивільним законодавством нею може бути, знову ж таки, як фізична, так і юридична особа, в той час як за трудовим законодавством чітко визначено, що особою, яка повинна відшкодувати завдану працівнику шкоду може бути лише роботодавець цієї особи, тобто та людина, з якою потерпіла особа перебувала у трудових відносинах.

Варто також наголосити на тому, що відшкодування моральної шкоди за трудовим законодавством можливе не лише за наявності відповідного суб’єктного складу, а й за настання сукупної наявності певних умов.

Відтак, сукупність цих фактів являє собою ряд певних умов:

  • наявність виражених моральних страждань;
  • втрата нормальних життєвих зв’язів та соціального статусу;
  • необхідність застосування надмірних зусиль для відновлення нормального рівня життя.

Відсутність хоча б одного з цих фактів робить неможливим процес відшкодування моральної шкоди роботодавцем. А за цивільним законодавством достатньо наявності хоча б одного факту заподіяння шкоди: чи то фізичних страждань, чи душевних страждань від пошкодження чи навіть знищення майна особи.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що цивільне законодавство, на відміну від трудового, передбачає певну послідовність існуючих передумов виникнення правовідносин з відшкодування моральної шкоди як «порушення прав – моральна шкода – відшкодування моральної шкоди». На противагу цьому, трудове законодавство має дещо іншу схему — «порушення законних прав – моральні страждання – втрата нормальних життєвих зв’язків – прикладення додаткових зусиль для організації життя – відшкодування моральної шкоди».

Варто зазначити й те, що одним із важливих питань щодо відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику, є питання щодо отримання останньої члена його сім’ї в разі смерті працівника. Постає питання, як бути з вимогами щодо відшкодування моральної шкоди, адже як зазначено вище, за трудовим законодавством моральна шкода відшкодовується тільки працівнику, тобто особі, що безпосередньо перебуває з роботодавцем у трудових правовідносинах.

На сьогоднішній день єдиною правовою підставою відшкодування моральної шкоди завданої унаслідок загибелі члена сім’ї під час виконання трудових обов’язків є діюче положення чинного Цивільного кодексу України, згідно з яким моральна шкода, завдана смертю фізичної особи відшкодовується другому з подружжя (чоловіку, дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (в тому числі усиновленим), а також особам, що проживали з померлим однією сім’єю. Виходячи із зазначеного та беручи до уваги статтю 1167 Цивільного кодексу, що передбачає загальне правило відшкодування моральної шкоди, у разі смерті працівника під час здійснення ним робочого процесу, можна стверджувати, що зобов’язання з відшкодування моральної шкоди в такому випадку покладається виключна на роботодавця. В той же час слід зазначити, що певною особливістю трудового законодавства є те, що ним не передбачено відшкодування моральної шкоди працівником своєму роботодавцю. У наукових колах існує правова думка щодо даного твердження, обумовлена тим, що працівник перебуває у певній ієрархічній залежності від роботодавця, а тому питання відшкодування моральної шкоди роботодавцю його працівником не є поширеним явищем.

Вважаю дане твердження раціональним лише в певній мірі. Так, справді працівник перебуває у певній залежності від свого роботодавця, проте, не варто виключати можливість заподіяння неправомірних дій недобросовісним працівником, який також може завдати моральної шкоди (наприклад, розповсюдженням неправомірної інформації щодо продукції, чи технології виробництва) своєму роботодавцю, від чого може постраждати ділова репутації роботодавця. Саме тому дане твердження слід запровадити на законодавчому рівні, адже ймовірність заподіяння моральної шкоди працівником своєму роботодавцю все ж існує.

Як підсумок дослідження варто зазначити, що характерними аспектами зобов’язань з відшкодування моральної шкоди у чинному трудовому законодавстві України є наступні:

  • зобов’язання виникають у разі вчинення делікту;
  • умовами відшкодування є кілька елементів, відсутність хоча б одного з яких унеможливлює таке відшкодування;
  • настає у тому випадку, коли потерпілий і його роботодавець перебувають  у трудовому зв’язку;
  • відшкодовуються одноразово, якщо інше не передбачено сторонами.

В ході дослідження було з’ясовано основні теоретичні та методологічні аспекти правового регулювання відшкодування моральної шкоди у трудових правовідносинах. Висвітлено основні законодавчі прогалини та запропоновано дієві шляхи їх вирішення. Вперше було детально запропоновано зміни до чинного Кодексу законів про працю України та низки інших нормативних актів в частині щодо правового регулювання відшкодування моральної шкоди, визначення мінімального рівня виплат, а також захисту як працівника так і роботодавця. На основі проаналізованого матеріалу – зроблено відповідні висновки.

Підсумовуючи, слід зазначити, що в ході дослідження було з’ясовано, що незважаючи на відсутність єдиного законодавчого акту про порядок та розміри відшкодування моральної шкоди в трудових правовідносинах, існує все ж ряд нормативних документів, що регулюють дане питання. Звісно, вони потребують певного доопрацювання. Інститут відшкодування моральної (немайнової) шкоди в трудових правовідносинах потребує удосконалення, а саме усунення труднощів, які виникають при визначенні саме розміру відшкодування моральної шкоди. Крім того, постає питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди без втрати працездатності.

Саме тому, з огляду на різноманітність особистісних якостей різних людей, необхідно встановлювати істотність для потерпілого шкоди, що настала, оскільки одні й ті ж наслідки для різних категорій потерпілих мають неоднакове значення. КЗпП України, ЦК України, а також інші законодавчі акти не встановлюють мінімальний розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди в трудових правовідносинах. Вважаю, що, справді, неможливо встановити розмір для кожного конкретного випадку, але необхідно закріпити на законодавчому рівні мінімальний розмір, що буде унеможливлювати випадки занадто незначного розміру компенсацій.

 

Джерело:http://Протокол